Може тут було б доречно великими літерами написати: “Оголошується конкурс”. Але він не такий, як всі. Кожен конкурс має свої особливості. Особливість цього полягає в тому, що мені дуже цікаво побачити реакцію наших вірних на свою власну парафію.
Сьогодні в УГКЦ багато говорять і пишуть про “живу парафію”. Курс на оживлення парафій, який взяла наша Церква, є дуже правильний і своєчасний. Але складно говорити про живу парафію без категорій порівняння. Не може бути цілковито мертвої парафії. Вона є місцем зустрічі з живим Богом, просто цю зустріч ігнорують. Можна констатувати брак життя на парафії, але закинути брак життя Богові є безумством. Господь є живим в найбільш “мертвій” парафії.
Отже, я тут опишу одну парафію. Якщо цілковито такою, або принаймні на 90% подібною до описаної є парафія, до якої ви належите, можете анонімно або привселюдно її назвати. Мені дуже цікаво, по-перше, чи хтось назве парафію, з якої я буду вести опис. А по-друге, нашим владикам буде цікаво почути думки людей. Якщо якесь місто, село чи селище виринатиме в коментах найчастіше, це буде певним показником стану, яким описують пацієнта: вона швидше мертва, ніж жива.
Отже: ця парафія належить до Української Греко-Католицької Церкви. Вона, ця парафія, була не завжди такою, якою стала зараз. Старші люди, або фотографії не дадуть збрехати. Колись парафія подавала ознаки життя. Різноманітні культурно-мистецькі заходи, прощі, поїздки, велася катехизація. Сьогодні цього і половини немає.
Приготування дітей до Першої Сповіді та Причастя є простою формальністю, займає заледве кілька тижнів і полягає у сухому переповіданні побожних байок. Про катехизацію не йдеться тут взагалі. Ні спільнот, ні зустрічей, ні гуртків – нічого. На Літургії в неділю та свята приходить від п’яти до десяти відсотків дітей і молоді. Середнє і старше покоління характеризує цифра 10-20%. У храмі людям нудно. Монотонний та нецікавий спів хору, казанє замість проповіді і до 5% з присутніх приступають до Святого Причастя. Парафіяни взагалі не знають фінансової картини на парафії. Інформація про це за сімома печатями в голові отця або кількох наближених осіб. Звідси суцільна недовіра до всього, що має відношення до пароха. Його просто бояться. Ніхто не хоче почути своє прізвище з амвону як того, хто надто піднімає свою голову.
Останнім часом всі починають зауважувати дивну тенденцію. На парафію націлено направили свою увагу численні сектанти. Дивна річ: ті, хто колись були ревними парафіянами, або їхні діти зараз є активними членами протестанських спільнот і сектантських груп. Їхня активність на парафії починає перевершувати активність парафії. Концерти, вивчення Біблії, харитативна діяльність є в них, а не на парафії. Всіх це обурює, але, як на мене, добре, що це взагалі хтось робить там, в тому населеному пункті.
Є ще деякі “підказки”. На вулиці тут часто можна зустріти людей з червоними нитками на зап’ясті. Всі знають як і навіщо “скидати вроки”, зливати віск і т.д. Це нікому не заважає називати себе християнами і хреститися біля темного, похмурого, неосвітленого храму. Про храм окрема розмова. Скажу лише, що він не є центром громадського життя того села, міста, селища. Так, всі помічають, що будівля храму не є вже такою і жалюгідною. Але явно за можливостями не дотягує до 21 століття.
Що ще? Коли виїжджаєш з тої парафії, то в серці завжди є якийсь осад. Осад після розмов. Всі шукають оправдання, чому так є на парафії. Винуватять всіх, але не себе. Ніхто не хоче брати частину відповідальності за парафію на себе. Велика вулиця може не назбирати і трьох людей, які б пішли колядувати на храм. А може просто ніхто не знає, куди витрачаються гроші парафії?
Тут не почуєте коляди на вулиці чи в транспорті. Бо люди “чорніше чорної землі”, як писав Кобзар. Хтось думає, що це від безвиході. А я впевнений, що з браку Божественної Благодаті. Якщо переважна більшість мешканців є невоцерковленими людьми, то пора провести тут принаймні місії. Але тут такого слова не чули, або чули давно. Давно не чули слів “реколекції”, “євангелізація”, “чування”. А при згадці слова “владика” починають себе дивно поводити. Про нього чують з амвону, але не завжди щось добре. Швидше в контексті слова “катедратик”, що для багатьох після пояснень отця-пароха асоціюється із словом “рекет”.
Більше підказок давати не буду. Щоб важче було відгадувати.
Я з нетерпінням очікую цікавих думок від людей, які впізнають в описі свою парафію або себе. Ще більш цікаво буде почути “справедливе обурення” своїх співбратів у священстві. Більшість промовчать і добре зроблять. Але може знайдуться ті, хто признаються у вбивстві? Вбивстві своєї парафії?
Христос рождається! На мою думку,в нашій області більше “мертвих парафій”,ніж живих,як би це сумно не звучало. Так,у Львові набагато легше і краще проводити катехизації,реколекції і т.д.,але є такі села (знаю з соц.мереж),де священники проводять ВЕЛИКУ роботу,за що їх парафіяни дуже люблять і поважають.Але,на жаль,це одиниці. В більшості випадків,це все робиться “для галочки”.В моєму рідному селі все відбувається точно так,як написано в статті(тільки одне не збігається-в церкві зробили ремонт ).Дуже шкода,що священники такі “пасивні”,бо через них багато людей зневірюється,відходять від церкви. Кажуть,не можна про священників нічого поганого говорити-гріх,тому не буду уточнювати деталі.
Давайте будем молитися,щоб Бог давав нам добрих пастирів,які б могли вести за собою своїх овечок,з яких можна брати приклад і слідувати за ними.
Власне, тут деталі важливі. Для єпископа точно.
Не можу,бо я не парафіянка цієї церкви,проживаю у Львові,тому це буде неправильно.Колись цього священника “виганяли” не раз,але нічого не дало-тому
люди “заспокоїлись” і дехто взагалі перестав ходити до церкви.Якщо жителів села все влаштовує-то чого я буду пхатися.
Левандівка Церква св. Ап. Андрія і св. Свмч . Йосафата, ситуація дуже аодібна до описаної…. Але там ще отці часто спізнюються на літургію, інколи і на годину, а проповідь на дитячій літургії про політику може тривати 30 хв. І більше, приміщень для праці з молоддю нема, соціальне служіння відсутнє… Парафіяльний будинок котрий звела парафія, адміністратор бажає використовувати для своїх потреб, на 2 поверсі з 4 кімнат 2 спальні, кабінет… ніхто протніщо не звітує… Адміністратор вважає що майстер клас 600 грн на 20 дітей, тоинеоправдані і шалені щатрати, бо він поклав на разунок в кредитівку гроші передбачені для таборів, кредитівка збанкрутувала… Зверталися до синкела і до декана, опвсля цього отець ініціаторам звернення влаштував цькування, і наговорював на них їхнім рідним, і працедавцям…
Дуже цікаво, що сусідня парафія є надзвичайно активна і жива, люди мають куди перейти…
Так, люди через таке зневірюються, коли в них нема міцної віри. А якщо в людини є міцна віра, то її нічого не похитне- вона йде до Бога. Мені байдуже хто як згрішив з духовенства- то люди, а я йду до Бога в храми, де душа лежить
Дуже актуальна стаття!
Можу продовжувати признаки парафій, які знаю: інколи здається що до церкви народ прийшов для того, щоб після Служби вийти біля церкви і поговорити й показати себе(і свої обновки); зимою всі парафіяни чекають Йордану, щоб нарешті зробити таке круте зимове селфі – в ополонці, і разом змити всі гріхи що зробив за рік; проповіді в церкві бувають дуже і дуже рідко, коли хтось, переважно зза морів приїде, але так, кожної неділі звучить казанє, хоча інколи стає шкода того отця що все мусить то з року в рік повторєти- чомусь ніхто не здогадаєтьсі записати 52 пластинки і отець міг би поставити відповідну пластинку на кожну неділю. Те що парафіяни запізнюються на відправу, чи виходять ледь не з половини, або й по телефону тихо, альби ніхто не чув, порозмовляють, уваги священник вже не звертає – бо ще сі обідить той парафіянин і більше не прийде. Я вже не кажу про тих парафіян, які кожну неділю ходять до церкви. а в повсякденному житті готові з тебе десять шкур здерти, не кажу також про урядовців, які стоять в перших рядах, ніби й жертвують на церкву, навіть можуть їх в церкві нагородити як благодійників і за їхні вибори проагітувати, а те що вони без хабаря навіть звичайну довідку не видадуть іншому парафіянину цього ж храму – знає і священник, але мовчить, бо це ж “благодійник”…
Йой, де стільки негативу? Невже всі такі погані і нема жодної побожної людини?
На щастя це моя, Українська Греко-Католицька Церква, єдина яка успішно об’єднала дві гілки християнства, і тільки цей факт утримує, а також митрополит Андрей Шептицький Слуга Божий і Великий Син України, який зберіг цю церкву, цю націю і цю країну!!!
Але на жаль саме так є сьогодні у нашій церкві, чому сказав про казанє і пластинки, бо ж ніколи не порівнюється недільна притча з Євангелії з сучасним життям з останнього тижня – і тому таке казання є мертвим, закостенілим, таке яке можна було проповідувати 2 тис. літ. тому.
Чи може на Вашій парафії всього цього не спостерігається…, і навіть місцеві урядовці – еталон скромності, порядності, чесності і милосердя? Чи може Ваш священник так “пройшовся словом” по місцевій владі що вона опам’яталася?
P.S. Пишу все це не для того щоб просто покритикувати, а для наголошення недоліків, щоб ми разом виправляли свою церкву. Адже «Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, – там Я серед них»!
Не все так просто- по одному служиться, де в селі 100 хат, а по-іншому на парохії, де 20 тисяч людей. От коли один священик на три села- це проблема; важко тоді говорити про реколекції, щоденне служіння, спільноти. І у Львові теж є “мертві” парафії- в одному храмі навіть разу в тиждень нема Вечірньої, Утрені, ще в одному храмі- служіння Літургій, дитяча катехизація до Сповіді неглибока (мені говорила знайома людина з богословською освітою), вже нарешті відкрили катехитичну школу для дітей- одна мама пішла в сусідню церкву.